По-перше хочу сказати величезне спасибі братикові Боді за шалену ідею:)

А було все так. Відпросилася я в четвер, 14го серпня з вже остогидлої роботи трохи раніше й шарилася собі безтямно містом. Вирішила, що це слушний час аби випити баночку пива та посидіти на сходах на ХаТОБі. Так воно, в принципі, і було. Тож десь на середині банки в мене виникла невимовна потреба з кимось поговорити. Я набрала номер своєї давньої подруги Олі (Курпасс привіт!). Поговоривши трохи ми з*ясували, що їй треба шукати хатку. На цій хвилі, власне, я і відправила смс Боді з запитанням про те, чи не має він на прикметі когось, хто здає квартиру.

Реакція братика була миттєвою: він тут же передзвонив та випалив щось про те, що він у Старгороді з другом п*є пиво, хоче йому показати нашу "П*яну Свиню" (то такий заклад у Харкові у парку Горького), що я якщо хочу то можу приєднатися до них, і що він їде сьогодні в Ліску (Лисячу бухту) на вихідні лікувати голову і в цьому я знову ж таки мушу приєднатися до нього.

Кілька секунд я зосереджено переварювала інформацію, а десь за годину, сидячи в тій самій "Свині" я вже лихоманливо відпрошувалася з роботи на наступний день та вирішувала домашні проблеми по телефону. Десь ще за півтори години я пакувала речі. Тут як завжди не обійшлося без промахів: я таки забула зарядку до свого мобільнника і з*ясувала це лише в поїзді... Але це все дрібниці - ми їхали в ЛІСКУ!

В принципі, півдороги я та Бодя проспілкувалися, іншу половину проспали. Прокинулися ми вже в Криму. Я одразу ж почала припухати від кількості пропозицій зняти хату, купити путівник, морозиво, напої... Так чи так, надихнуло нас лише пиво:)

Феодосія. Коротка перебіжка до ринку, де ми сідаємо в автобус на Коктебель через Біостанцію. В дорозі я починаю вже почуватися сніговою бабою, що тане. Спека стоїть в бусику неймовірна. Навіть важко дихати. Я втикаю у музику Джеймі Каллема. Трохи допомагає.

Нарешті ми доїджаємо! Ще хвилин 30 і ми влаштовуємо перше купання в росолі (себто в морі) так і не дійшовши до бухти. Починаю знову почуватися людською істотою.

Нарешті Ліска! В першій же чайхані зустрічаєм Бодіних друзів у великій кількості. Залипаємо там же в тіньочку десь години до 5-6... Потім чалимо на стоянку, додому. Десь на межі Ямайки та Куби. Але мені то все вже пофігу. Від шмурдяку стає весело і я радісно падаю на вуха двом москвичкам, що вписалися разом із нами до того намету. Здебільшого спогаді зтерті та розмиті. Але, здається, я нікого не образила. Ще десь годину потому я стирчу одна на березі сидячи на відстані метру від Моря. Згадую всіх своїх друзів та знайомих, що люблять тут відпочивати. Пишу нерозбірливі дурні строки. Щось на кшталт: я знаю, що в цей момент ти так само сидиш і дивишся на Море. Бо Море в нас одне на двох. Так чи так цю ніч я сплю в наметі, обнімаючи Настю, іншу москвичку. То не від любові великої - просто в наметі стільки бегів та речей, що фізично вміститися там двом можна тільки міцно притулившись одне до одного. Вагомий мінус - перевертатися доводилося теж одночасно.

Загалом другого дня друзі братика чалять на Харків, а ми лишаємося. З наметом. І надувним матрацом. І чотирма москвичками.

Прокинувшись на світанку я та Аня катимо на пікаділі хоч за чимось. Назад вертаємо вона із соком я з водою. Раптом прямо з намету випулюється та підрулює чувак абсолютно неадекватного вигляду. Важко йому - видно одразу. Як я і думала: аск. Дати води чи соку. Я піднімаю очі на чувака... В мене ледь серце не стало! Шнурок!

-  А тебе Паша звати... - напівствержую я.

- Да, Паша.

- Шнурок...

- Ага.

- Ти мене не впізнаєш. Ми з тобою тусували в Кийові.

- Та я багато з ким тусував...

Розходимось: ми додому - він назад до намету. Сидячи на березі я розумію, що так не має бути. Кажу всім:

- Піду потусую трохи.

Ніхто не проти. Йду на Пікаділі, маючи невідкладне бажання щось випити. Назад вже чалю з літровим пивом. Сідаю біля Моря наобум десь посередині шляху додому. П*ю, курю... Намагаюся думки до ладу привести. Підходить до мене вже інший чувак тіки з кружкою - типу пива налити. Не питання. Випий за моє минуле. Раптом десь збоку до нас підходить знову Шнурок.

- А ти мене таки не впізнав... - кажу трохи розчаровано.

- Щось знайоме, та не можу пригадати...

- А ім*я Марла тобі нічого не каже?

Блін! Такі щирі емоції!

- Марлочка! Я тебе не признав одразу! ти так змінилася! в тебе ж було руде волосся! і окуляри...

Десь хвилин 20 розказуємо одне одному якийсь брєд перебиваючи одне одного. Я надзвичайно рада. Таких людей більше нема. Ідемо за традицією на Чукотку курити трубку миру. Потім на берег. Я віддаю Шнурочку свою обручку, що досі носила її на пальці. Він мені свій відрізаний дред. Майже ритуал. Напрягає тіки той чувак, що аскав у мене пиво. Вподобав він мене чи що? Та за хвилину з криками про те, що капітан Креведка завжди відбиває в нього дівчат іде собі кудись.

Щоправда потім з*являється знову та починає задовбувати мене питанням про те, скільки мені років. А я вже в не зовсім адекватному стані кажу йому зі стрьомним виразом, що я відьма і насправді мені вже більше 400 років. Гоню. Він знову десь губиться. А я знову слухаю як Паша грає на гітарі. В нас із ним якийсь ментальний зв*язок напевно. Просто відчуваєш людину на відстані і все. Знайомлюся з цікавим дядьком Сашею з Москви. Видавець. Цікаво. І любить "тяжеляк":)

Наступні два дні я радію життю, періодично натикаючись на Шнурка, Бодю, Олю, Аню, двох Насть...

Треба вертатися....

Ще десь тиждень я не працюю, а створюю ілюзію своєї присутньості на роботі. А тепер от ще й застуда. У неділю температура була майже 40. Зараз ліпше.

А емоції від поїздки досі живі та сильні. Добре, спокійно... Я зустріла людину, яку хотіла зустріти найбільше. Пройшло 3 роки. Дякую всім силам, що зробили це. Дякую всім. Дякую, Море.

"Фестивалният плаж" на медийния фестивал през лятото, където се размотаваха разни образи от телевизията, в момента изглежда така:

Чадъри естествено няма, всичко е струпано на страна в очакване на лятото

и поради това пустошта е още по-голяма. Като добавим и малко мъгла, Албена през зимата изглежда горе долу така:

Тъй като плажовете през зимата не се чистят, а морето както прибира всичко, така и връща, на места е осеяно с боклуци.

След това минахме през Кранево, но там освен препускащи бетоновози и диво строителство трудно можеш да видиш нещо хубаво. Накрая трябваше да се мери нещо на нос Шабла и последва едно спокойно шофиране натам. По пътя ветрогенераторите стават все повече и повече, а определено ще има и още - грозна картинка са, но с 4-5 получаваш чуден бизнес. Е, ще ти трябват около 15 млн. евро, но като гледам броя им явно има доста богати хора тук. А иначе фарът на носа си стои, къде ще ходи:

След работата реших да ходя да гоня да снимам едни птици, на които им викат морска кокошка, но всъщност се казват лиска. Ето тук една реши да ми позира, а аз едва не паднах в морето докато се дупех, да я заснема по-добре:

Имаше ги много, никога не бях виждал толкова на куп. Ето ги тук, тези с червено са малките им:

И за накрая малко по-красиви пилета. Те за разлика от лиските бяха само 2:

Сега една препоръка, за тези, които минават от там. Повечето от тях са чували или ще им кажат за прословутия бай Пешо и рибената му чорба. По-добре не ходете при него - вече не е същото. Ял съм хиляди пъти там, и затова имам представа. Взе си нова жена и кръчмата му сега е доста мръсна, а чорбата му също не е същата (рибена чорба се прави с много риба...), а и както винаги ценоразпис няма да видите, от край време преценява на око. Така, че имайте едно на ум.